25.02.10

Украинский национализм. Автопортрет.

 

Генеза українського націоналізму. "Батьком українського націоналізму" часто називають М. Міхновського. Таке визначення його ролі не зовсім вірне. Міхновський був одним з основоположників новітнього українського самостійництва, але історично-правна, легітимістична основа його концепції (програма відновлення "Переяславської конституції") чужа мисленню пізнішого націоналізму, який був байдужий до конституційно-правних аргументів. Рис, притаманних націоналізмові, не знаходимо і в інших речників української самостійницької думки дореволюційного періоду; не тільки в І. Франка, Ю. Бачинського, Л. Цегельського, В. Липинського, але навіть у ранніх писаннях Д. Донцова. Виникнення націоналізму було реакцією в українській духовності на події першої світової війни та визвольних змагань.

Український націоналізм виник у 1920-их pp., спершу як духовний фермент молодшого покоління, як протест на упадок української державності та шукання нових доріг у повоєнній дійсності. Перші спроби націоналістичних організацій зустрічаємо в студентських середовищах Галичини й еміграції: Група української націоналістичної молоді (Прага), Легія українських націоналістів (Подєбради), Союз української націоналістичної молоді (Львів). Націоналістичне забарвлення мала в Галичині Партія національної роботи та її орган "Заграва" (1923-24; Д. Донцов, Д. Паліїв, В. Кузьмович), але організація скоро розпалась, а більшість її членів перейшла до відновленої націонал-демократи (УНДО). Публіцистом, що найбільше спричинився до кристалізації націоналістичної ідеології, був Д. Донцов із своєю працею "Націоналізм" (1926) й іншими публікаціями, а також редагованим ним журналом "Літературно-науковий вісник", згодом "Вісник". Інші впливові публіцисти націоналізму: Ю. Вассиян, М. Сціборський, Д Андрієвський, В. Мартинець; вони друкувалися в "Розбудові нації" (Прага).

Незалежно від ідеологічно-політичних шукань, з 1920 р. існувала Українська Військова Організація (УВО), створенагуртом старшин, головно з-поміж складу колишнього корпусу Січових Стрільців (Є. Коновалець, А. Мельник, Р. Сушко, В. Кучабський, М. Матчак, Я. Чиж, Є. Зиблікевич й інші) та УГА (Ю. Головінський, О. Навроцький, М. Саєвич, О. Сеник та ін), з метою боротися за самостійність України революційними засобами. Розглядаючи себе як зародок "армії в підпіллі", УВО спочатку включала людей різних партійних переконань, від соціалістів до консерватистів, і не претендувала на політичний провід. Але поступово ненаціоналістичні члени УВО відійшли, а керівництво наблизилось до націоналізму. Після кількарічних підготовних заходів УВО у 1929 р. об'єдналася з націоналістичними гуртками в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), що її очолив СКоновалець. Відтоді ОУН становила стрижень націоналістичного руху, який, проте, був ширший за неї, охопивши велике коло однодумців і прихильників. Гідне уваги, що ідеолог інтегрального націоналізму, Д. Донцов, залишався поза організаційним рухом.

Шукаючи причини невдач українських визвольних змагань 1917-21 pp., націоналісти протиставляли в українській революції маси, що стихійно прагнули власної держави, слабому проводові. Критика поодиноких помилок і невдач тієї доби переросла у націоналістів у заперечення демократичних і соціалістичних принципів, що були визначальні в національно-визвольному русі другої половини 19 - початку 20-х pp. цього століття та в новітньому українському державному будівництві. Гуманістичні і демократичні традиції дореволюційного українства націоналізм ототожнював з "провансальством", тобто з національною неповноцінністю. Особливо М. Драгоманов, чільний політичний мислитель української демократи, зазнав гострої критики в націоналістичній публіцистиці. Націоналісти вважали, що нова доба вимагає нових, революційних способів дії, що дорівнювали б ворожим у безоглядності й рішучості.

Ідеологія націоналізму. Націоналісти проголошували себе послідовниками "ідеалістичного" світогляду, який розуміли як антитезу не тільки до матеріалістичної філософи марксизму-ленінізму, але також до позитивізму, визнавцями якого були корифеї української демократичної думки (В. Антонович, М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський). У противагу до цих течій, що намагалися будувати свій образ світу на українській основі, націоналізм проголошував примат волі над розумом, чину над думкою, життя над теорією. (национализм провозглашал примат воли над разумом, действия над мыслью, жизни над теорией - М.С.)  В доктрині націоналізму є відгомін ірраціоналістичних, волюнтаристичних і віталістичних теорій, що користувалися в той час популярністю в Західній Європі (Ф. Ніцше, А. Бергсон, Ж. Сорель, Г. Лебон, О. Шпенглер й ін). Замість объективного наукового пізнання, націоналісти часто плекали міфи й воліли ідеологічно спрепарований образ українського минулого. Націоналізм звертав увагу на культ боротьби і жертви крові (сипання памяткових могил, крутянські річниці тощо).

Націоналістичний світогляд включав вимогу етичного ідеалізму, що відкидає індивідуальне щастя в розумінні евдаймонізму, а плекає героїчні чесноти: хоробрість, вірність, самопосвяту. Проте в націоналістичній етиці існував також прагматичний елемент. Націоналізм релятивізував традиційні моральні вартості, підпорядкувавши їх вимогам політичної доцільності, згідно з принципом "мета освячує засоби". Деякі публіцисти відкрито пропагували макіавелізм. Націоналізм прагнув виховати новий тип українця: "сильної людини" з "невгнутим" характером, фанатично відданої ідеалам руху та готової пожертвувати для них собою й іншими. (Национализм отвергал традиционные моральные ценности, подчиняя их интересам политической целесообразности в соответствии с принципом "цель оправдывает средства". Некоторые публицисты открыто пропагандировали маккивелиализм. Национализм стремился создать новый тип украинца: сильной личности с несгибаемым характером, фанатично преданной идеалам движения и готовой пожертвовать ради них собой и другими - М.С.)

Вважаючи націю за абсолютну вартість ("українська нація є вихідне заложення кожної чинності та метове назначения кожного прямування українського націоналізму; нація є найвищий тип людської спільноти..."; з "Постанов Конгресу Українських Націоналістів", 1929), націоналізм принципово відкидав політичні вартості, що виходять поза межі національного інтересу. У протилежність до більшості діячів української новітньої державності, які бачили національне визволення у контексті універсальних ідей свободи і справедливості, націоналісти уявляли собі міжнаціональні відносини як "боротьбу за існування", що в ній вирішує сила. (в противоположность большинству деятелей украинской государственности. которые видели национальное освобождение в контексте универсальных идей свободы и справедливости, националисты представляли межнациональные взаимоотношения как "борьбу за существование", в которой побеждает сильнейший -М.С.)

В основу визвольної концепції націоналізм клав програму "революції", яка у деяких речників і діячів націоналізму набула значення "перманентної революції". Безперервна черга саботажних і терористичних актів мала не допустити до закріплення чужого панування над українськими землями та повинна була тримати маси в стані постійного революційного кипіння. (беспрерывная череда актов террора и сабботажа должна была не допустить закрепления чужеземной власти над украинскими землями, должна была держать массы в состоянии постоянного революционного кипения- М.С.) Передбачалося, що ці поодинокі революційні виступи зіллються в один могутній вибух національної революції, яка завершиться відродженням української державності. Радикально заперечуючи існуючий на українських землях лад СССР й під Польщею, націоналізмвідкидав усяку спробу вести українську політику в межах цього реального укладу сил. Націоналісти негативно оцінювали т.зв. органічну працю, еволюційні методи політичної дії та гнучку тактику, яку також окреслювали "реальною політикою". Все це вони засуджували як "опортунізм" та мінімалізм, яким протиставляли вимогу "принципіалізму".

Український націоналізм підходить під поняття тоталітарного руху. Підкреслюваний "всеобіймаючий" характер руху виявляється в тому, що його послідовники підпорядковувалися повністю й беззастережно ідеологи націоналізму та організаційній дисципліні. В суспільному відношенні націоналізм прагнув охопити своїм впливом усе життя українського народу в усіх його виявах. Націоналістичний рух не обмежувався суто політичними завданнями, а намагався керувати культурним процесом, зокрема в ділянці літератури, уважаючи її важливим світоглядово-виховним чинником.

У націоналістичному середовищі оформилася ціла літературна школа ("вісниківці", "вісниківська квадрига"), до якої належав ряд визначних літераторів: Є. Маланюк, Л. Мосендз, О. Ольжич, О. Теліга, У. Самчук, Б. Кравців, в якійсь мірі також Ю. Липа, та Ю. Клен. Націоналізм відкидав тезу про автономію естетичних критеріїв, протиставляючи світоглядово заангажовану творчість теорії "мистецтва для мистецтва". Щодо українських легальних установ і організацій, діяльних поза кордонами СССР, націоналісти намагалися поширити в них свій вплив, підпорядковуючи працю громадського сектора контролеві свого руху. До всіх інших партій, таборів і політичних центрів націоналізм ставився негативно. Рідка співпраця чи тимчасове домовлення були скорше тактичними.

Націоналістична доктрина присвячувала мало уваги соціально-економічній проблематиці. Проте деякі тенденції проявлялися в ній досить виразно. Насамперед, ворожість до соціалізму - реакція на панування соціалістичних течій в українському політичному житті в роки визвольних змагань та на совєтський режим. Націоналісти не розрізняли між демократичною і тоталітарно-комуністичною відмінами соціалізму та представляли українські демократичні й соціалістичні партії (напр. галицьких радикалів) як півкомуністів. Поряд з тим відкидали також ліберальний капіталізм. Зате виразно виступали в націоналізмі симпатії докорпоративного устрою ("Націократія" М. Сціборьського). Деякі націоналістичні публіцисти пропагували доктрину "національного солідаризму", але конкретний зміст його залишився нез'ясованим.

Політична програма націоналізму була яснішою. Основою політичного ладу в майбутній українській державі мала бути влада одного руху (монопартійність) та провідницький принцип ("вождизм"). У майбутній Україні відводилося місце тільки на одну політичну організацію (ОУН), що мала б становити своєрідний орден "лучших людей", а апарат влади повинен творити ієрархію "провідників" з вождем на чолі, що сполучатиме функції лідера руху та голови держави. (Основой политического строя в будущей украинской державе должна была стать власть одного движения (однопартийность) и руководящий принцип "вождизма". В будущей Украине оставлялось место лишь для одной политической организации (ОУН), которая должна была составить своеобразный орден "лучших людей, а аппарат власти должен был представлять собой иерархию "руководителей" во главе с с вождем, получающим функции лидера движения и главы государства - М.С.) Послідовно в практичній пропаганді і вихованні політичних кадрів сильно підкреслювалася роль і авторитет провідника. Ще за життя Є. Коновальця його особа, а пізніше імена А. Мельника й С. Бандери були оточені своєрідною авреолею. Поряд з тим політично-устроєве мислення націоналізму проявляло певні народницькі, "демофільські" елементи: підкреслювання "волі мас" як найвищого авторитету.

У практиці націоналізм засвоїв успішні методи організації мас та приєднання їх до акцій, використовуючи в пропаганді емоційні стимули та спрощену аргументацію. Націоналізм поширював свої впливи на різні суспільні прошарки, зокрема в Галичині також на бідніше селянство та робітничу і ремісничу молодь (напр. у Львові). Провідні крайові кадри складалися в 1930-х pp. переважно з студентства.

Рушійною силою українського націоналізму був пафос національно-визвольної боротьби. Його досягненням було насичення динамізмом пореволюційної дійсності та збереження тривалості боротьби після програних визвольних змагань. Але цю розбурхану національну енергію націоналізм скеровував у річище політичної системи, що своєю суспільною суттю перегукувалася з тоталітарними течіями в повоєнній Європі. Від часу другої світової війни, зокрема після неї, український націоналізм почав віддалятися від тих іноземних систем.

Найближчих родичів українського націоналізму слід шукати не так в німецькому нацизмі чи італійському фашизмі - продуктах індустріальних і урбанізованих громадянств, але скорше серед партій цього типу в аграрних, економічно відсталих народів Східної Європи: хорватськіусташі, румунська Залізна Гвардія, словацькі глінківці, польський ОНР (Обуз Народово-Радикальни) тощо.

Український націоналізм був явищем генетично самостійним, хоч у своєму розвитку зазнавав безперечних впливів з боку відповідних чужоземних зразків. Символічне значення мало запозичення українським націоналізмом параферналій руху (напр. форми привіту). Расизм і антисемітизм не були істотно притаманні українському інтегральному націоналізмові, але у 1930-х pp. писання деяких націоналістичних публіцистів не були позбавлені антисемітських мотивів, у той час, як інші автори близькі до націоналізму розробляли проблематику "української раси".

У генезі й еволюції українського націоналізму головну роль відіграло трагічне становище українського народу кінця 1920-1930-х pp. В УССР політика Сталіна загрожувала фізичному існуванню нації, а на українських землях під Польщею панував режим адміністративної сваволі. До цього приєднувалися нездорові соціальні відносини на західно українських землях: господарський застій, аграрне перенаселення, безробіття інтелігенції. Ця дійсність підривала довір'я в доцільність легальних засобів політичної дії, радикалізувала настрої та підсилювала крайню течію. Явна криза демократично-парламентського устрою в європейському масштабі підривала престиж демократії серед українського громадянства, вже і так захитаний в результаті розчарування політикою Антанти щодо України. Українці не могли бути прихильниками міжнародного "статус кво" й вони симпатизували ревізіоністичним силам версальської Європи, насамперед Німеччині, спершу ще демократичній, а після 1933 р. гітлерівській. Хоч гаслом українського націоналізму була "орієнтація на власні сили", однак у своїй зовнішній політичній концепції він покладався на союз з Німеччин...

 

 

 

 

 

Версия для печати


Рейтинг: 4.40 (проголосовавших: 5)
Просмотров: 16873

Добавить в закладки | Код для блога
Предварительный просмотр:
Сайт Марка Солонина
Украинский национализм. Автопортрет.
Найближчих родичів українського націоналізму слід шукати не так в німецькому нацизмі чи італійському фашизмі - продуктах індустріальних і урбанізованих громадянств, але скорше серед партій цього типу в аграрних, економічно відсталих народів Східної Європи: хорватські усташі, румунська Залізна Гвардія, словацькі глінківці, польський ОНР (Обуз Народово-Радикальни) тощо.

Уважаемые пользователи! Если в ходе ознакомления с данным материалом у вас появилось желание задать вопрос лично Марку Солонину, предлагаем воспользоваться страницей обратной связи.

2016
2013
2012
2011
Copyright Mark Solonin
Создано brandangels.ru
Использование материалов сайта разрешается при условии ссылки (для интернет-изданий — гиперссылки) на solonin.org
Отправить сообщение Марку Солонину